Сто двадцять років минуло з того дня, як у Лосинівці було урочисто освячено храм на честь Пресвятої Трійці. Протягом століття його доля була прямим відображенням часу на зламі епох. Церква пережила все: період будівництва і розвитку, закриття, використання не за призначенням, руйнацію й, нарешті, відродження. Пройдемо разом довгою і складною, трагічною та радісною «дорогою» до храму, перегорнемо сторінки історії.

Храм, названий на честь Пресвятої Трійці, будувався протягом вісімнадцяти років і був освячений у 1888 році, коли всі віруючі святкували ювілейну дату – 900-річчя з дня Хрещення Русі рівноапостольним князем Володимиром.

Храм було зведено в стилі українського бароко. Він був хрестоподібним у плані, п’ятибанним, з великою центральною банею та триярусною дзвіницею з

шатроподібним завершенням над притвором. Дах був скатний, шатроподібний з жерсті на дерев’яному каркасі та з невеликим нахилом. Цегляні стіни назовні були потиньковані й побілені, від чого в народі церкву стали називати «білою». Пілястри та колони завершувалися майстерно виконаними капітелями, деякі збереглись до сьогодні. Довжина храму становила 32 метри, ширина – 18,5 метрів.

Все оздоблення храму вирізнялося витонченим стилем та особливою вишуканістю. Внутрішні стіни церкви були розписані, а ззовні в спеціальних нішах знаходилося чимало мозаїчних ікон. У храм можна було увійти через центральні, західні та південні двері. Три престоли – один (головний) з яких було освячено на честь Пресвятої Трійці, другий – Благовіщеня Пресвятої Богородиці, а третій – на честь благовірного князя Олександра Невського. Дерев’яний іконостас, майстерно прикрашений витонченою різьбою і покритий позолотою, мав 64 ікони Спасителя, Богородиці та угодників Божих. Стіни храму прикрашали 86 кіотів з іконами.

В храмі зберігалися метричні та інші записні книги з 1889 року. Разом усіх книжок налічувалося близько 720 екземплярів. Про початок богослужіння сповіщали 4 величезні дзвони, мелодії яких було чутно далеко за межами Лосинівки. На церковному подвір’ї щовесни розквітав неймовірної краси фруктовий сад, у якому був колодязь із смачною водою. Неподалік від самої церкви знаходилися два будинки для священнослужителів та церковно-приходська школа, будівля якої збереглася і донині.

«Церковні Відомості» від 26 грудня 1892 року повідомляють: «По случаю чудеснаго события 17-го октября 1888 года (катастрофа царського поїзда біля станції Борки) поступило от преосвященнаго Черниговскаго сообщение о том, что в память и в ознаменование означеннаго события прихожанин Троицкой церкви м. Лосиновки Нежинского уезда, крестьянин Антон Миронов пожертвовал в сию церковь икону Успения Божией Матери, стоимостью около 300 рублей».

На початку XX століття настоятелем храму був протоієрей Євгеній Васильович Волинський, який служив до 18 січня 1928 року. Після нього – священик Іван Маркович Грищенко, який був видатним діячем на ниві духовного просвітництва. Щоб оцінити їхню працю, досить зазначити, що в період їх настоятельства точилася важка боротьба за храм з одного боку представниками безбожної влади, а з іншого – розкольниками-автокефалістами. Доля інших священнослужителів Свято-Троїцької церкви точно не встановлена, але не виключено, що більша частина їх загинула в роки безбожних репресій.

У 1922 році розкольники-самосвяти хитрощами і насильством заволоділи Іоанно-Богословським храмом у Лосинівці і мали за мету відібрати і Свято-Троїцький храм, але православні жителі Лосинівки боролися до останнього і відстояли церкву від наруги самосвятів. Особливо ревно стали на захист храму жителі сіл Погребець та Гармащина, але через таку непіддатливість у 1926 році розкольники вбили священика Олексія Годзичевського та старосту православної громади. Староста дід Чумачок (його ім’я нам не відомо) жив на Сукнивці між кладовищем і магазином, нині вул. 1-го Травня. Пізньої ночі, коли всі спали, зловмисники розбили скло, вкинули в хату оберемок запаленої соломи, а коли дід піднявся з печі, вони його застрелили. Це була не перша жертва, яка загинула, захищаючи церкву і віру від знущань сектантів.

Незважаючи на всі протести самосвятів, влада уклала з православною громадою договір на храм. Це викликало неабияке

обурення липківців. Нижче приведено фрагмент одного з листів розкольників до місцевої влади мовою оригіналу.

«Ми були певні, що Адміністративний отдєл культу, даючи нам договір, поможе нам ще і в нашій боротьбі з куркулями, староцерковниками «патріархистами-тихо­новцями» і в справі церковних побачили не старорежимне царське право, а тверду руку пролетаріату, котра неуважає на ласку того, хто не бажає собі повороту «старих часів». Що торкається відношення до Влади, то все те одне, що вони уперто стоять за «патріарха» добре показує усім нам про їхні погляди. А для чого ще їхній поп поминає Тихона, а тепер якогось заместника патріарха, Пахома, Дамаскина та їн.! Хіба ж ми темна біднота не чули, чи не знаємо за що це куда заслали цьїх противників Совітської Влади! Не за віру вони терплять, а за свої шкідливі вчинки. А поп величає цього Пахома та Дамаскина мучениками за віру, каже, а сам чуть не плаче. А це ж обурює темряву, котра слухають ці промови обурюються против «гонителів святителів». По нашому розумінню це є явна антисовєтська агітація і це терпиться. А нас все це ображає, бо ми знаємо, що наша пролетарська Влада не за віру тисне, а за щось інше!».

Не будемо коментувати цього брудного наклепу, нехай він залишиться на сумлінні його авторів. Скажемо лише одне: згадані в листі Святіший Патріарх Тихон (Бєлавін), вікарій Чернігівської єпархії священномученик Дамаскін (Цедрик) та архієпископ Чернігівський Пахомій (Кєдров) через свою міцну віру в Бога перенесли страшні катування, табори і в’язниці

НКВС і закінчили мученицькі свої життя, за що долучені Церквою до лику святих.

Прийшли сумні часи як для українського народу, так і для його душі – храмів Божих. Старожили пам’ятають, що в 1933 році у церкві ще звершувалися богослужіння, а вже в 1936 році хрести й куполи було скинуто, а сам храм був закритий. Деякі ікони та дзвони були дбайливо збережені віруючими та згодом передані церкві, але, на превеликий жаль, більшість святинь було розграбовано та знищено. Існують перекази, що хрести та дзвони були бережно закопані віруючими неподалік від самого храму, але жодна спроба знайти їх закінчилася безуспішно.

Вже після написання історії лосинівських храмів, дивним чином вдалося віднайти відомості про останнього священика Свято-Троїцької церкви, який був засланий в 1936 р. до Казахстану, 3 жовтня наступного року був розстріляний за віру, а в 2000 р. священик Феоктист Єлисейович Смельницький був канонізований у лику святих новомучеників та сповідників.

Після закриття церкви в її приміщенні розмістили млин, олійницю та крупорушку, а в притворі – електростанцію. Чисельні поховання священиків та шанованих лосинівчан, які знаходилися навколо храму, були зрівняні з землею, а надгробні плити та пам’ятники використані в якості фундаменту під час будівництва старого дитячого садочка, ферм, приміщення сільгосптехніки та ін. Згодом, коли в церковному дворі будували хлібопекарню, було викопано та розкидано навколо будівництва багато людських черепів та кісток. Одного разу в дворі між хлібозаводом та ситроцехом вантажівка з борошном провалилася в яму. Коли витягли автомобіль, побачили склеп, стіни якого були викладені з білого каменю з висіченими хрестами. Заради цікавості працівниками були вчинені спроби відкрити склеп, але дивним чином прорвався водогін, який примусив їх засипати склеп і відмовитися від цього блюзнірства.

У всій своїй красі церква проіснувала, на жаль, лише сорок п’ять років, а п’ятдесят шість – використовувалася не за призначенням.

Благодать Божа ніколи не залишала і не залишить Дім Господній. На зовнішніх стінах храму було багато ікон. Особливо людям

запам’яталася ікона благовірного князя Олександра Невського в увесь зріст, яка знаходилася на вівтарній стороні. Приблизно в 1951-52 рр. сталося велике диво. Очевидці згадують: «Одного дня, після того, як безбожники в черговий раз зафарбували ікони на стінах храму, образи дивним чином проступили крізь товстий шар масляної фарби вже на ранок наступного дня. Поглянути на це диво зібралася велика кількість селян. Навіть міліція, яка прибула на місце події, довго не могла розігнати людей». Ікони проступали і після наступних фарбувань, аж доки церкву не розібрали.

Духовне життя парафії оновилося в 1941 році з початком тимчасової німецької окупації. Знову було розпочато богослужіння вже не в самій Троїцькій церкві, а в приміщенні колишньої земської школи, яке знаходилося неподалік, на розі сучасних вулиць Леніна і Жовтневої революції. Необхідне богослужбове начиння було повністю вилучене та розграбоване, тому парафіяни мусили по крихтах збирати все потрібне для звершення богослужінь. Небагато зі збережених ікон та церковного начиння люди принесли до цього імпровізованого храму. Деякі богослужбові книжки, лампадки та ікони зберіг та повернув Микита Іларіонович Яременко, який проживав на Калитівці (нині вул. Калініна). Також у діда Микити довгий час зберігалися корогви, які при потребі брали на похорони. Після невеликої перерви знову почалися масово звершуватися хрещення, вінчання, причастя та інші таїнства. На жаль, згодом і цей тимчасовий храм було зачинено, але навіть і цього нетривалого часу вистачило віруючим для духовного укріплення перед новими гоніннями на церкву з боку атеїстичної влади.

Незважаючи на нищення храмів та подальше жорстке гоніння з боку безбожників, зв’язок лосинівців з церквою ніколи не переривався. Щороку на Великдень священики з сусідніх сіл на кладовищі освячували паски, таємно звершувалися хрещення, вінчання та відспівування покійників.

З середини 1950-х років почався новий виток активного придушення релігійного життя в країні. Це стосувалося не тільки України. У 1960-і роки весь Радянський Союз знову охопила атеїстична лихоманка: почалося знищення храмів, були проведені сотні судових процесів, знову стали чутні старі гасла про «опіум для народу». В Україні в роки «хрущовщини» було ліквідовано багато церков. Засоби масової інформації були переповнені атеїстичною пропагандою. Проводилися різні антирелігійні заходи, духовенство всіляко принижувалося і гнобилося. Церква Христова знову переживала нелегкі часи.

Протягом 1956-60 рр. місцевим керівництвом був виданий блюзнірський наказ розібрати храм. Кожному бажаючому «попрацювати» платили копійки за розібрані цеглинки. Після такої сатанинської роботи від великого і красивого храму залишився лише невеличкий притвор. Всі здобуті будматеріали нелегально реалізовувалися керівництвом, за що згодом було відкрито кримінальну справу. Керівник, що видав наказ про знищення церкви, зміг уникнути покарання, натомість один з підлеглих був ув’язнений і вимушений сплатити чималий штраф. У вцілілій частині храму розташувався магазин будівельних матеріалів.

Відійшов у минуле Радянський Союз з його тоталітарним, богоборчим режимом. Утворилися нові незалежні держави.

Здобула незалежність і наша країна. Почали відновлюватися зруйновані духовні святині, будуватися нові храми і молитовні будинки. На початку 90-х років група благочестивих лосинівських християн отримала благословення Високопреосвященнішого архієпископа Чернігівського і Ніжинського Антонія (†2003) і почала клопотати про відкриття православного храму в селищі.

29 жовтня 1991 року в актовому залі селищної ради пройшли загальні збори православних жителів Лосинівки, на яких було обрано парафіяльну раду та прийнято рішення просити керівництво райспоживспілки про повернення церковної будівлі, яка знаходилася в них на балансі (в ній був магазин-склад для будівельних матеріалів). Обдертий і вицвілий, стояв сиротою і чекав нової долі. На зборах був присутній благочинний Ніжинського церковного округу протоієрей Олексій Покиньборода (†2001), а збори очолював селищний голова Івашко Михайло Михайлович.

Першими членами керівного органу стали:

1. Ковтун Володимир Данилович, 1936 р. н.
2. Макаров Анатолій Іванович, 1938 р. н.
3. Дорогінська Галина Іванівна, 1928 р. н.
4. Карпенко Лідія Миронівна, 1936 р. н.
5. Чаленко Олексій Федорович, 1938 р. н.
6. Примак Микола Дмитрович, 1925 р. н.
7. Яременко Марія Кіндратівна, 1927 р. н.
8. Постол Павло Якович, 1928 р. н.
9. Литовченко Мотрона Кузьмівна, 1923 р. н.
10. Сукач Тетяна Сергіївна, 1950 р. н.

Це благе починання увінчалося успіхом, новоутворена громада Української Православної Церкви отримала дозвіл відреставрувати те, що залишилося від зруйнованого храму.

Знаменно, що богослужіння в напівзруйнованому храмі відновилося в день Різдва Христового 7 січня 1992 року. Більшість парафіян, хто був причетний до підготовки храму до цієї незабутньої служби, і досі є живими свідками благодатної допомоги Божої у новому народженні Свято-Троїцької церкви. Нарешті настала та довгоочікувана хвилина, коли під стародавніми склепіннями храму пролунав урочистий вигук священика: «Благословенно Царство Отця, і Сина, і Святого Духа…!», – і священні гімни і молитви, як свідчення непереможності Церкви Христової силами зла, понеслися до небес. З цього часу в храмі стали звершуватися регулярні богослужіння. Молитва зміцнювала духовні сили віруючих і об’єднувала всіх. І знову пішли люди до храму, щоб відродити занедбану святиню.

Деякий час богослужіння звершував священик із сусіднього села Данине, а вже 12 лютого 1992 р. постійним настоятелем був призначений священик Миколай Дружич, який служив у Лосинівці 11 років. З часом все більше і більше формувалася духовна сім’я, яка продовжувала швидко рости. Під керівництвом настоятеля парафіяльної ради почалися

відновлювальні роботи.

Згадує Лідія Миронівна Карпенко: «Коли почали відновлювати храм, справ було дуже багато. Адже все треба було починати з нуля: зареєструвати парафіяльну громаду, відкрити рахунок в банку, шукати кошти. Як це робити – ми не знали, але в усьому допомагав Господь Бог і Його Пречиста Матір. За необхідними порадами зверталися до благочинного о. Олексія Покиньбороди. Однією з найважливіших справ було очистити храм від скупчення сміття. Зверталися з проханням до людей прийти на допомогу і чимало відгукувалися… Багато довелося долати труднощів, щоб відродити зганьблену святиню».

На кошти, пожертвувані віруючими, внутрішні та зовнішні стіни храму були заново поштукатурені, постелені дерев’яні підлоги, проводилися роботи по відновленню даху, вставлені вікна, проведено світло, влаштовано іконостас і підготовлено вівтар для проведення богослужінь. У 1995 році закінчили будівництво чотирьохярусної дзвіниці храму.

Багатьма видатними і заможними людьми славиться лосинівська земля, проте майже ніхто з них не приклав і краплі зусиль, не пожертвував і однієї «лепти» задля повернення колишньої величі її пораненій душі – церкві, яку з такою любов’ю створили наші прадіди. За останні 20 років храм не знав жодного мецената – всі реставраційні роботи, що і досі

не припиняються, звершуються лише силами і за особисті кошти парафіян, за що їм велика подяка. Показовим є той факт, що людина, яка видала наказ розібрати церкву, так і не покаялася в своєму злочині. Коли громада почала відновлювати церкву, він у злобі серця сказав страшні слова: «Якби я знав, що на цьому місці ще відкриють церкву, то я її зруйнував би вщент».

Починають повертатися на своє законне місце святині, які мають не стільки історичну чи художню цінність, скільки цінність духовну. Як не сумно це констатувати, але в зв’язку з перебудовами та руйнуванням Свято-Троїцька церква втратила свій первісний вигляд. Для її відбудови необхідно провести фундаментальні дослідження. Останніми роками парафіянами на сміттєзвалищі було знайдено три надгробні пам’ятники. Їх відреставрували коштом церковної громади та встановили на умовному місці на подвір’ї Троїцького храму. На одному з пам’ятників зберігся цікавий текст епітафії:

Здесь покоится напрасная жертва озверевшаго человечества

АННА КСЕНОФОНТОВНА ПЕТРИК

убитая на 62 г. жизни в 10 часов веч. въ ночь на 19/2 марта 1918 г.

Православне богослужіння важко уявити без церковного хору. Свої почуття і любов люди виражають через музику і поезію, тому й Творця славлять і моляться Йому співами. Не всім відомі послідовність служб, тексти, гласи і т.д. Не всі володіють слухом і голосом, тому серед віруючих обираються люди, які мають здібності для читання та співу на криласі, щоб богослужіння було урочистим і красивим. Церковний спів передавався з покоління в покоління довгий час, але через закриття храмів і призупинення в них богослужінь ця традиція надовго перервалася.

В Лосинівці одночасно з другим відкриттям церкви зорганізувався і перший хор, якому доводиться багато працювати над відновленням давньої традиції церковного співу. Адже церковний спів суто відрізняється від народного співу, і початківцям треба багато займатися, щоб отримати потрібний результат. Це дуже відповідально і не так просто, як здається на перший погляд. Півчі приходять раніше за всіх на службу, а йдуть пізніше за інших. Багато репетирують, бо повинні швидко реагувати на будь-які зміни в службах, вміти читати ноти, або хоча б знати їх, мати терпіння і фізичну витривалість.

Нинішній церковний хор Свято-Троїцького храму складається з людей різного віку, спеціальностей, але не дивлячись на це, всі знаходять можливість віддавати свій час і сили для служіння Богу! Наймолодшим хористам 10 років, а найстаршим за 90! Перервана і майже забута традиція церковного співу відроджується і знову передається майбутнім

поколінням. Завдяки своєму чудовому співу хор Свято-Троїцького храму славиться далеко за межами селища. Хористи беруть участь у концертних програмах духовної музики та співають за богослужінням на храмові свята у навколишніх парафіях. Керуючий Ніжинською єпархією, Преосвященніший єпископ Ніжинський і Прилуцький Іриней, під час першого архіпастирського візиту до Лосинівки, в день пам’яті благовірного князя Олександра Невського 12 вересня 2008 року, виразив своє приємне здивування, почувши спів нашого хору.

Старанням парафії в лосинівській бібліотеці організовано куточок християнської літератури, який налічує близько 300 одиниць книжок та брошур. Чимало людей користується духовною літературою, отримуючи потрібну для них інформацію.

Наразі громада живе повноцінним церковним життям. Звершуються співбесіди поза богослужінням, присвячені вивченню Біблії. Число парафіян постійно збільшується, зростає духовний рівень жителів Лосинівки. Щороку силами парафії за пожертвувані кошти проводяться ремонтні і відновлювальні роботи по упорядкуванню храму і прилеглої території. В планах громади добудувати вівтар, який дасть можливість розширити саму церкву, а також центральний купол, скинутий безбожниками у 1930-х роках.

Щороку, під час Великого посту у Свято-Троїцькому храмі до таїнств сповіді та причастя приступає чимало жителів селища. І з кожним роком ця кількість причасників лише примножується. Всім відомо, що до Святої Чаші не можна підходити, маючи на когось образу, тому кожен причасник має простити своїх ворогів і попросити вибачення у тих, кого сам образив. Якщо хоч частина з цих людей навчиться прощати зло і образу, наскільки краще і легше стане жити всім навколо. Так, у всі часи Церква була і є тією ланкою, що об’єднує, примиряє і наставляє до добра. У дні, дозволені уставом, звершуються таїнства шлюбу і хрещення. З хрещеними батьками немовляти проводяться співбесіди з роз’ясненням християнських істин. Особливо радіє серце від того, що останнім часом значно збільшилася кількість народжень немовлят у селищі, адже з їхнім народженням продовжує жити і наша славна Лосинівка.

У 2012 році вся православна громада Лосинівки відзначила радісну дату – 20-річчя відновлення богослужінь у Свято-Троїцькій церкві, яка протягом цього часу стала осередком духовності і місцем розради для багатьох людей, які живуть вірою в Бога і надією на спасіння. Храм для лосинівчан став ніби частиною їх самих, вони підсвідомо звіряються йому в найпотаємнішому, шукають захисту в найтяжчі хвилини свого життя.

У Свято-Троїцькій церкві тепер висить ікона священномученика Феоктиста, пресвітера Лосинівського, за кожним богослужінням підносяться молитви до святого за його колишню парафію, а щороку в день пам’яті святого звершується урочисте богослужіння.

Сьогодні багато говориться про різноманітні кризи: економічні, політичні, фінансові тощо, але мало говориться про те, що призвело до них, бо, безперечно, всі вони є логічним результатом однієї-єдиної кризи – кризи духовної.

Дві тисячі років християнства – це дві тисячі років боротьби з ворогом роду людського – дияволом. Трагічні події останнього сторіччя, які не обминули і наше селище, яскраво свідчать про це. Але, пам’ятаючи слова Іісуса Христа: «Збудую Церкву Мою і ворота пекла не подолають її» (Мф. 16:18), збережемо в наших серцях і серцях наших дітей віру в те, що Свята Церква існуватиме до кінця світу, виконуючи свою священну місію – спасіння кожної людської душі.

Саме на поборення духовної кризи мусять піднятися всі люди доброї волі. Незважаючи на гріх та розпусту, які панують у сучасному світі, справжнім християнином у ньому можна і слід бути. Живим прикладом цього є подвиг новомучеників і сповідників нашого народу, які постраждали за віру в XX столітті. Зазнавши страшних гонінь та кривавих випробувань, вони, як християни перших століть, йшли на тортури без коливань і вмирали, радіючи, що страждають за Христа. Бути християнином – значить жити по заповідях, які дав нам Господь, найголовнішою з яких є заповідь любові. «З цього люди будуть знати, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою,» – говорить Христос (Ін. 13,35).

(597)