У лютому 1914 року в містечку Лосинівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії після тривалого будівництва було завершено будівництво величного храму на честь святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова за проектом Ніжинської Успенської церкви.

Іоанно-Богословський храм був справжнім витвором архітектури. П’ятиглава церква за своєю формою являла собою ковчег. Чотири менших куполи з різних боків оточували центральний, який додавав особливої стрункості силуету церкви. На зелених куполах під блискучим сонцем сяяли позолочені маківки з металевими ажурними хрестами. Фігурна кладка з червоної цегли надавала церкві особливого парадного вигляду, від чого в народі її стали називати «красною».

Внутрішній інтер’єр храму приголомшував своєю витонченістю. Висота центрального і бокових приділів, дивних своєю красою, забезпечували унікальну акустику для чисельних хористів, чий гармонійний спів лунав з-під купола храму, де були розташовані хори.

Прикрасою храму був дерев’яний з позолотою іконостас, який складався з 20 великих та 22 менших ікон. Один з бокових приділів Іоанно-Богословської церкви був освячений на честь святителя Миколая Чудотворця.

У будівництві нового храму брало участь усе село. Цеглу високої якості випалювали на Зеленивці (нині вул. Яриніча), з цією метою спеціально збудований цегельний завод. Для розпалювання печей у Дівицькому лісі ви­корчовували пні та привозили до цегельні. Хрести на куполи піднімалися за допомогою зшитих докупи полотен, які зносили господині з усього села. Завдяки своїм розмірам (довжина церкви складала 40 метрів, ширина – 22) і красі Іоанно-Богословську церкву можна було впевнено прирівняти до міських соборів.

У 1919 році на церковному подвір’ї було побудовано невеличку тимчасову дзвіницю з п’ятьма дзвонами, найбільший із дзвонів важив 42 пуди (690 кг). Проектом планувалося спорудити і кам’яну дзвіницю, але справу не вдалося завершити.

За описом від 2 березня 1922 р., в храмі знаходилася значна кількість богослужбового начиння. Загалом громаді належало більше 80 різних за розміром ікон, 4 комплекти євхаристичних сосудів, 15 священицьких риз, 13

підсвічників, 30 лампадок і багато інших святинь, які згодом були зухвало вилучені і розграбовані. В церковній бібліотеці зберігалося більше 200 богослужбових книг та книг духовно-морального змісту. Архів парафії складався з наступних книг: «Обыскныя» з 1786 р., «Исповедныя» з 1813 р., «Приходо-расходныя» з 1809 р., «Указныя» з 1779 р., «Старыя описи» з 1837 року.

З 1884 р. по 25 серпня 1922 р. в Іоанно-Богословському храмі звершував богослужіння благочестивий пастир – священик Андрій Максимович Буримов. Отець Андрій народився в 1858 р. У 1875 р. закінчив Чернігівську духовну семінарію. В 1879 р. був висвячений у священицький сан єпископом Чернігівським і Ніжинським Серапіоном (Маєвським, †1891). Батюшка був одружений з Тетяною Степанівною Буримовою, 1857 р. н., мав чотирьох дітей. Дочки отця Андрія Ганна та Пелагея довгий час викладали в церковно-приходській школі. Ухвалою Святішого Синоду від 28 березня 1889 р. до дня Святої Пасхи пастир був нагороджений скуфією, а 9 квітня 1898 р. – удостоєний нагородження наперсним хрестом.

На жаль, гірка доля більшості церков періоду після 1917 р. не оминула й храм св. Іоанна Богослова. Настав час страшних випробувань. Безбожний більшовицький режим розпочав криваві гоніння на Святу Церкву. Православні християни згідно з віровченням ставились до нової влади лояльно, але тим не менш із 1918 року проти віруючих людей був розгорнутий справжній терор. Радянська влада з перших днів свого існування поставила завдання – повне знищення Православної Церкви. Ця установка більшовиків чітко визначена у відомому ленінському листі: «…изъятие ценностей, в особенности, самых богатых лавр, монастырей и церквей, должно быть проведено с беспощадной решительностью, безусловно ни перед чем не останавливаясь и в самый кратчайший срок. Чем большее число представителей реакционного

духовенства и реакционной буржуазии удастся нам по этому поводу расстрелять, тем лучше. Надо именно теперь проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении они не смели и думать.».

Жертвами репресій стало передусім духовенство. Одним із перших за віру постраждав митрополит Київський Володимир (Богоявленський, † 1918), якого червоногвардійці вночі заарештували, таємно вивезли за стіни лаври і розстріляли. Розстрілювали і заарештовували священиків, церковнослужителів і навіть простих мирян. У поїзді поблизу Пермі більшовики розстріляли архієпископа Чернігівського Василія (Богоявленського, † 1918), а тіло викинули з моста в ріку. Розстріляні за віру єпископ Прилуцький Василій (Зєлєнцов, † 1930) та вікарій Чернігівської єпархії, єпископ Дамаскін (Цедрік, † 1937). Цей список можна продовжувати, тому що червоний терор торкнувся долі мільйонів людей. А скількох було заарештовано і заслано в концтабори! Наша земля залита кров’ю новомучеників та сповідників за православну віру.

Крім арештів і розстрілів існував ще й інший засіб активної боротьби з Церквою – закриття парафій і знищення храмів Божих. Більшість церков у радянські роки були зруйновані або спалені, а ті, що залишилися, були позбавлені куполів, дзвонів, перебудовані, пристосовані під навчальні, клубні, складські та інші приміщення.

Одним із знарядь боротьби більшовиків з Церквою Христовою було ще створення та підтримування різних розколів, єресей і сект, які мали за мету знищити Православ’я загалом. У Росії була штучно створена релігійна організація «Жива церква», яку ще називали «обновленцями» або «живоцерковниками». На Україні поряд з останніми особливе поширення мав так званий «липківський» або самосвятський розкольницький рух, який приніс

розлад та ворожнечу серед багатьох віруючих.

Що ж було робити православним християнам, які залишилися без законних храмів, архієрейського управління і парафіяльних священиків? Вони вимушені були покидати розкольницькі церкви та інколи долати чималу відстань, щоб мати можливість молитися за богослужінням у православному храмі. Один з липківських лжесвящеників у своєму листі скаржився, що в очолюваній ним Безуглівській церкві на Воздвиження було дуже мало людей, бо всі відвідують богослужіння в Талалаївській і Пашківській церквах.

У серпні 1922 р. страшне лихо розколу дійшло і до Лосинівки. Прихильниками липківщини під таємним керівництвом самосвятського лжесвященика Петра Харченка скликано парафіяльні збори обох церков селища. Лукавством та хитрощами було змінено православний склад церковних рад на самосвятський. Причиною для недовіри старим радам стало те, що начебто в церквах вивішувалися на іконах рушники з царськими вензелями і надписами гімну: «Боже, Царя храни». Одразу після проведених зборів самосвяти заманили у волость сторожа Іоанно-Богословської церкви Власа Сергійовича Красновида і, поки тримали його там, залізли в оселю сторожа, знайшли ключі та заволоділи

церквою. Після цього Іоанно-Богословська церква залишилася в руках самосвятів до самого її закриття в 1929 р.

У 1922 році радянською владою було вислано з Лосинівки шанованого пастиря, настоятеля Іоанно-Богословського храму священика Андрія Буримова, добра пам’ять про якого й досі не згасла серед лосинівчан. Замість о. Андрія в Іоанно-Богословському храмі став керувати лжесвященик Петро Харченко, який «служив» у Лосинівці близько 6 років і мав за мету відбити решту людей від церкви. Протягом всього цього часу цей самозванець поводив себе аморально і робив це демонстративно, щоб відлучити від церкви всіх парафіян і нікому було б творити супротив закриттю церкви.

Одного дня люди почули дзвони і зійшлися до церкви. Петро звернувся до людей і сказав, що Бога нема і що він увесь час їх обдурював. Після таких слів люди розчаровано розійшлися по домівках і більш ніхто не смів просити нового священика. Ця подія сталася у 1928 році. Петро залишив церкву та пішов працювати завідуючим будинку культури, де разом з колишніми церковними хористами ставили п’єсу «Наталка Полтавка». Як тут не згадати слова Володимира Леніна: «в нашем деле атеистической пропаганды один плохой поп может сделать больше, чем тысяча атеистов-агитаторов».

Незважаючи на чисельні прохання віруючих, восени 1929 року церква була закрита. Спершу приміщення храму планувалось використати під культосвітні потреби, але згодом це питання вирішили цілком у «більшовицькому» дусі: в церкві влаштували колгоспне зерносховище. Очевидці згадують: «Під час страшного голоду 30-х років увесь хліб, який силою відбирався у людей, влада складала у приміщенні церкви. Тонни пшениці піднімалися вище вікон, а люди помирали від голоду прямо під церквою в надії дістати хоч зернинку».

У 1933 році в самому храмі розташувалася машинно-тракторна станція. Чисельні поховання священиків та шанованих лосинівчан, які знаходились навколо храму, були зрівняні з землею. Того ж часу з метою пограбування дорогоцінностей було відкрито склеп відомої церковної благодійниці, будівничої Іоанно-Богословського храму поміщиці «пані Каревихи», яка

трагічно загинула 1918 року під час революційних подій і була похована з великими почестями у склепі біля церкви. Але безбожникам так і не судилося нічого знайти.

Уже в 1936 році церкву зовсім розібрали. Коли скидали хрести, люди бігли до церкви і зі сльозами просили варварів зупинитися, але ніхто їх не послухався. З розібраної цегли було побудовано декілька будівель у Лосинівці: шкільний корпус, ательє, бібліотеку, фотоательє та деякі житлові будинки. У 1967 році на місці величного собору було побудовано будинок культури, а Іоанно-Богословський храм залишився тільки на фотографії та в пам’яті людей.

(391)